Сеппуку, – це спосіб ритуального самогубства, прийнятий серед стану самураїв в Середні століття і практикувався до XX століття.
Сеппуку – це традиція, безпосередньо пов’язана з відносинами між васалом і сувереном, самураєм і його дайме (князем). Тому сеппуку є елементом владних відносин. Харакірі здійснювали тільки самураї – це було привілеєм їх стану. Ритуальне самогубство відбувалося в наступних випадках: якщо сюзерен примовляв самурая до подібної кари або, якщо самурая обмовили, звинувативши його в зраді пана, він міг вдатися до сеппуку як самовиправдання і таким чином довести свою невинність і вірність сюзерену.
Як відомо, сеппуку є процедурою вспарювання живота, вкрай хворобливу і болісну. Цей ритуал був тісно пов’язаний з уявленнями японців про життєву силу: вони вважали, що живіт є найважливішою частиною тіла, в якій і знаходиться життєвий центр організму. І, здійснюючи цей ритуал, ти цю життєву силу ліквідуєш.
У японському суспільстві подібна страта вважалася почесною. По-перше, оскільки самурай позбавляв себе життя сам – по своїй волі або за наказом пана, а не піддавався смерті від руки іншого. По-дрге, подібна болісна смерть є випробуванням, яке самурай з гідністю проходить, вмираючи з честю. Якщо самурая засуджували до сеппуку, його родина не піддавалася гонінням, зберігала своє прізвище і майно. Негідною ж була кара шляхом усікновення голови, яку вважали великою ганьбою, коли голову злочинця виставляли на загальний огляд і возили по всьому місту.
Чому самураї робили харакірі?
Традиційно в ритуалі сеппуку брали участь дві людини: той, хто здійснює самогубство, і його «секундант», помічник. Як вже було сказано, процедура вспарювання живота вкрай болюча і миттєвої смерті звичайно не приносить. Тому самурай вибирав собі помічника, який стояв поруч з ним, і після того, як він розпорював собі живіт, секундант повинен був відрубати йому голову, позбавивши тим самим самурая від подальших страждань.
У європейській християнській культурі існує жорстка заборона на самогубство, а в японській культурі заборони на нього ніколи не існувало. У християн вважається, що тіло людини належить не йому самому, але Богу, що її сотворив. Позбавляючи себе життя, людина йде проти волі Бога, роблячи злочин. В Японії ж вважалося, що твоє тіло належить батькам або пану і своїм тілом ти повинен їм служити. Тіло самурая належить його дайме.
Слід зазначити, що випадків здійснення харакірі в історії Японії було насправді не так багато. Масова культура розповсюдила образ самурая, що здійснює харакірі, тому у глядача може виникнути враження, що сеппуку було вкрай поширеної і навіть буденної практикою будь-якого самурая, але це, зрозуміло, не так.
Цей ритуал був досить рідкісним явищем, і вже в XVIII столітті був заборонений такий вид сеппуку, коли після смерті сюзерена найбільш віддані йому васали вчиняли самогубство. В середні віки серед самурайського стану померти слідом за своїм паном вважалося хорошим тоном. Але вже на початку XVIII століття це було законодавчо заборонено, і в зв’язку з цим кількість скоєних харакірі помітно зменшилася.
Остаточно сеппуку було заборонено в другій половині XIX століття після встановлення постійних зв’язків Японії з європейцями. Останні вважали харакірі варварським і антигуманним способом умертвіння, після чого воно було замінено на більш звичні для європейців повішення і розстріл. Проте випадки харакірі зафіксовані і в ХХ столітті. Вони були вже рідкісні, але викликали великий суспільний резонанс – саме в силу своєї рідкості. Так, після поразки Японії у Другій світовій війні до харакірі вдалися кілька військових чинів, а самий останній гучний випадок – це самогубство знаменитого письменника Юкіо Місіма в 1970 році.